Двадцять чотири... Багато чи мало?
Кожна сім'я веде власний свій лік
З тої пори, коли перші "двухсоті"
З "Півдня" летіли... Несучи крик
Рідної мами, що сина чекала
З війська, додому, в сім'ю до батьків.
Але чому ж тії чорнії хмари небо закрили?
Хто так хотів? Хто так бездумно віддав той наказ,
Котрий і зараз у нашому серці болем щемить...
І сльози гіркі- не висихають... ЗГАДАЙМО ТІ ДНІ!!!
Брати мої і сестри мої рідні.
Лишаймося людьми на все своє життя.
Щоб не було смертей і похоронок.
Війні "афганській" не буде вороття.
Немає коментарів:
Дописати коментар